Лубок

Був собі в однім пустім місці хутор невеличкий. В хуторі жила сім’я одна, і невеличка: був там старесенький дід да син його жонатий — звався він Нечипір, да ще не дуже великий син од Нечипора. Дід був зовсім без мощі: ходючи він згинався уже дуже, голова у йога була біла-біла, мов молоком облита, а робити — дак зовсім нельзя було йому, бідному. Нечипору се було дуже не по нутру; йому усе хотілося, щоб батько що-небудь да робив. Надумався Нечипір да й каже: «Згублю я батька, годі йому жити! Мені і так приходиться гірко жити да хліб добувати».

Прийшла зима. Нечипір достав з гори предовгий да широкий луб, узяв свого сина да й каже батькові старому: «Ходімо, тату, в поле; годі тобі жити! Ні сам не будеш мучитись, ні нас не будеш мучити». І повели старого батька. Почувши річ таку, батько тільки заливався гіркими слізами — більш нічого. Довіз Нечипір діда до дуже глубокого яру, посадив його, старесенького, на лубок, що приніс з собою, спустив на нім батька у самий низ да й каже: «Прощай тепер, тату! Не поминай нас лихом!» І вже хотів іти додому, аж внучок того діда і каже батькові: «Тату! Возьми ж лубочок з собою». — «А нащо він? Нехай там зостається». — «Як нащо? Адже як будеш і ти такий старик, як дід мій, то й я тебе посадив би на той лубок та и спустив би».

Тоді Нечипір хопився за висок: «Дурний, дурний я! Що зробив! Спасибі ж тобі, сину, що ти дурного батька на ум та на разум наставив!» І швидче кинувся у яр, взяв батька старого з собою, попросив у його опрощення і став кормити до самісінькоï смерти, щоб і його діти не покидали.